Дельту Дунаю, що лежить у межах українського кордону, називають «Амазонкою Європи» — це царство очеретів, водних лабіринтів і рідкісних видів. Та за цією мальовничою картиною ховається тиха криза: Кілійське гирло міліє, озера зникають, а екосистеми руйнуються — все через застарілу гідротехніку та заглиблення каналів по сусідству.
Ще кілька років тому дослідниця Таня Річардсон називала Вилкове — «містом на воді». Колись воно пронизувалось 40 кілометрами судноплавних каналів, сьогодні ж ці канали замулені та майже непридатні для проходу. Експерти називають цей процес «сухоземленням»: коли водні тіла замулюються, а водні біотопи перетворюються на суходіл.
Серед головних винуватців — давня інженерна споруда: кам’яна дамба в районі Ізмаїльського Чаталу, збудована ще в 1902 році Європейською дунайською комісією. Перенаправивши більшу частину стоку Дунаю в румунське гирло Суліна, дамба кардинально змінила природний розподіл води в дельті.
За даними гідрологічного моніторингу 2012–2014 років, лише 49% загального дунайського стоку потрапляло в Кілійське гирло — це підтверджує втрату 30–35% обсягу води для північної гілки. І сьогодні ця дамба продовжує непомітно спрямовувати воду на південь, увічнюючи, за словами науковців, столітнє упередження проти екологічного здоров’я Кілії.
Тим часом Сулінський канал, що повністю розташований у Румунії, регулярно поглиблюється ще з 1860-х — для потреб судноплавства. Вирівнювання русла скоротило його довжину з 83,8 км до 71,7 км — і вдвічі підвищило ефективність скиду води та наносів у Чорне море. Сьогодні глибину каналу підтримують на рівні 7 метрів, а ґрунт після днопоглиблення скидають на глибину 20 метрів — далеко за межами, де осад міг би природно повертатися до дельти.
Внаслідок цього українські водно-болотні угіддя залишаються без життєво необхідної прісної води та мулу, що пришвидшує ерозію берегів і деградацію екосистем. ЮНЕСКО та МСОП неодноразово попереджали, що безперервне днопоглиблення становить загрозу для цілісності спільного біосферного заповідника.
Та попри очевидні сигнали та занепокоєння міжнародної спільноти, системної співпраці досі немає. Україна й Румунія управляють дельтою по-різному — кожна на своїй території. Але вода кордонів не знає. І Кілія від цього лише програє: деградація триває, моніторингу немає, спільного плану з відновлення теж.
А в 2023-му до кризи додався ще один вимір. В умовах війни та блокади морських портів Україна розчистила і поглибила канал Бистре, аби створити новий шлях для експорту зерна. Це спричинило дипломатичну напругу. Румунія звинуватила Україну в односторонніх діях і заявила, що вилучений ґрунт скинули в чутливих еко зонах, де риболовля та будівництво заборонені. Міжнародна комісія з охорони Дунаю (ICPDR) і Європейська економічна комісія ООН (UNECE) підтримали заклики до прозорості, нагадавши: глибокі канали пришвидшують відтік води до моря й блокують сезонні розливи, які живлять заплавні екосистеми.
Попередження вже видно неозброєним оком. По обидва боки дельти озера — Маргіта, Узліна, Мерхей — міліють і пересихають. На їхньому місці — застійні водойми з підвищеним вмістом сірководню, до 0,3 мг/л, що свідчить про крах водної екосистеми. Це значно перевищує безпечний поріг для життя риби.
Тенденція незмінна: що глибшими стають південні судноплавні канали Румунії — такі як Сулінський, — то більше води та мулу спрямовується прямо в Чорне море, залишаючи північні водно-болотні угіддя, зокрема Кілійські, дедалі сухішими й уразливішими.
Але надія є. У Махмудії, на румунській стороні дельти, місцева влада демонтувала дамби й повернула воді доступ до майже тисячі гектарів старих заплав. Результат: понад 77 видів птахів повернулися, популяції риби теж відгукнулися, за даними моніторингу, щільність коропа та щуки зросла на 50–70% порівняно з періодом до відновлення.
Виграла й місцева громада — вже протягом року кількість відвідувачів екомаршруту в Махмудії зросла на 40%, що дало поштовх розвитку малого туризму та поповнило місцеву економіку. Та це має бути не поодинокий приклад — а масштабована стратегія.
Дельта Дунаю — це не дві екосистеми, а єдина жива система, розділена кордонами, але поєднана водою. Сьогодні цей баланс небезпечно схиляється на південь. Його можуть повернути лише спільне управління, прозорий моніторинг і термінове відновлення водопостачання на північ. Інакше «Амазонка Європи» ризикує стати привидом самої себе.